Залежність від психоактивних речовин

ЗАЛЕЖНІСТЬ ВІД ПСИХОАКТИВНИХ РЕЧОВИН

Залежність від психоактивних речовин (наркотиків) — це хронічне захворювання, що проявляється в непереборному бажанні вживати наркотичні речовини, незважаючи на негативні соціально-медичні наслідки.

Відповідно до сучасних досліджень, залежність від ПАР є захворюванням центральної нервової системи: біохімія в активних центрах (рецепторах) мозку змінюється так, що потреба в наркотичних речовинах стає біологічно зумовленою і дуже сильною.

Уперше більшість людей вживає наркотики добровільно, із різних причин, але повторне вживання може призвести до змін у мозку, у результаті чого людина може бути не здатною опиратися інтенсивному потягу до ПАР. Оскільки вживання наркотиків може призводити до змін у мозку, залежність розглядають як хронічне захворювання, а не брак волі чи прояв поганого характеру. Наркозалежність вважають рецидивним захворюванням — люди, які лікуються від розладів, пов’язаних з уживанням наркотиків, або пройшли таке лікування, мають підвищений ризик повернутися до вживання ПАР навіть після кількох років відмови.

Вживання наркотиків впливає передусім на три складові мозку.

  • Базальні гангліївідіграють важливу роль у формуванні мотивації, зокрема приємних ефектів від такої діяльності, як прийом їжі, спілкування і секс, а також беруть участь у формуванні звичок і щоденної поведінки. Ці ділянки утворюють ключовий вузол, що називається «ланцюгом винагороди» мозку. Наркотики надмірно активують цей ланцюг — зумовлюють ейфорію; але внаслідок багаторазової дії ПАР організм пристосовується до їхньої присутності, чутливість базальних ядер зменшується. Таким чином, людина втрачає здатність відчувати задоволення від іншої діяльності крім вживання наркотиків.
  • Розширена мигдалинавідповідає за стресові відчуття, такі як дратівливість і неспокій, що є характерними для синдрому відміни (коли людина різко перестає вживати наркотичні речовини). За тривалого вживання наркотичних речовин людина продовжує це робити, щоб отримати тимчасове полегшення від почуття дискомфорту, а не заради задоволення. Тобто вживання ПАР відбувається не для отримання насолоди, а щоби «привести себе у нормальний стан».
  • Префронтальна коравідповідає за здатність мислити, планувати, розв’язувати проблеми, приймати рішення і контролювати свої імпульси. Ця частина мозку дозріває останньою, тому підлітки найбільш уразливі до наркотичних речовин.

Деякі наркотичні речовини, наприклад опіоїди, також впливають на стовбур головного мозку, що контролює основні життєво важливі функції (частоту серцевих скорочень, дихання і сон).

З 1999 р. в Україні офіційно запроваджено міжнародну класифікацію хвороб десятого перегляду (МКХ-10). Згідно з МКХ-10, усі види залежності від психоактивних речовин кодують у рамках діагностичного модуля F10 — F19, що об’єднує «Психічні та поведінкові розлади внаслідок вживання психоактивних речовин».

Психоактивні речовини (ПАР) — речовини, що спричиняють звикання та/або залежність за умов систематичного вживання. До психоактивних речовин належать алкоголь, наркотичні речовини, окремі лікарські та інші засоби.

Психоактивні речовини можна поділити на опіоїди, стимулятори, галюциногени, канабіноїди, снодійно-седативні речовини, інгалянти. ПАР можна вживати у різний спосіб, зокрема через куріння, ковтання, нюхання, внутрішньовенне та внутрішньом’язове введення.

Характерні ознаки синдрому залежності від ПАР:

  • сильне бажання чи почуття непереборної тяги до прийому ПАР;
  • порушена здатність контролювати поведінку, пов’язану з прийомом ПАР;
  • поява абстинентного стану, що виникає, коли прийом психоактивної речовини зменшити або припинити;
  • ознаки толерантності до дії психоактивної речовини, що проявляються в необхідності значного збільшення кількості речовини для досягнення бажаного ефекту;
  • поглиненість уживанням ПАР, котра проявляється в тому, що заради прийому речовини людина повністю або частково відмовляється від важливих альтернативних задоволень і зацікавлень чи витрачає багато часу на діяльність, необхідну для придбання і прийому речовини, та на відновлення після її ефектів;
  • вживання психоактивних речовин всупереч явним ознаками шкідливих наслідків для здоров’я, роботи/навчання, стосунків з друзями, членами родини тощо.

Чому деякі люди стають залежними від ПАР, а інші — ні?

Передбачити, чи стане людина залежною від наркотиків, неможливо. Частина людей може вживати ПАР певний час і не мати залежності. У інших залежність розвивається дуже швидко, буквально після першого вживання. На формування залежності впливає багато чинників, і що більше факторів ризику має людина, то більша ймовірність того, що прийом наркотиків може призвести до залежності.

Фактори ризику, що впливають на формування залежності, можна розділити на кілька груп.

  1. Біологічні. Гени, з якими народжується людина, відіграють значну роль у формуванні залежності. Окрім того, мають значення стать, етнічна приналежність і наявність супутніх психічних захворювань (депресія, тривожні розлади тощо). Зокрема, особи, які мають інші психічні захворювання, більш схильні до формування залежності від ПАР.
  2. Соціальні. Оточення людини, особливості сімейних стосунків (передусім дітей з батьками), друзі, економічне положення і загальний рівень добробуту впливають на ризики початку вживання наркотиків та формування залежності. Такі фактори, як фізичне, сексуальне і психологічне насильство, життя в умовах постійного стресу, утиски з боку сім’ї, можуть значно збільшити ймовірність початку вживання наркотиків і подальшої залежності від них.
  3. Еволюційні. Генетичні чинники і фактори навколишнього середовища взаємодіють з критичними етапами розвитку в житті людини та впливають на ризик появи наркозалежності. Вживання наркотиків у будь-якому віці може призвести до залежності, але що раніше воно починається, то більша ймовірність переростання його у залежність. Особливо це стосується підлітків: області їхнього мозку, що контролюють прийняття рішень, судження і самоконтроль, ще розвиваються, тож підлітки можуть бути особливо схильними до ризикованої поведінки, зокрема вживання наркотиків.

Розрізняють кілька етапів розвитку наркозалежності. Спочатку з’являється імпульсивний потяг до прийому ПАР, який більшою мірою асоціюється з позитивними переживаннями (ейфорія, відчуття психічного та фізичного комфорту, почуття задоволення), проте згодом починає переважати компульсивний потяг, пов’язаний, головно, з потребою усунути негативні переживання (дисфорія, почуття дискомфорту, різноманітна психо-вегетативна симптоматика), які асоціюються із синдромом відміни — гострим абстинентним синдромом.

Незалежно від виду наркотичної речовини у поведінці, характері та фізіології людини настають зміни. При цьому можливі характерні прояви залежності від ПАР, на які слід звернути увагу і якнайшвидше вжити необхідних заходів:

  • безпідставні зникнення з дому на досить тривалий час;
  • різкі несподівані зміни поведінки (необґрунтована агресивність, злобність, замкнутість, брехливість, відчуженість, неохайність);
  • поява боргів, зникнення з дому цінних речей і грошей, крадіжки;
  • втрата інтересу до колишніх захоплень, занять;
  • поява в домі флаконів/паковань тощо з невідомими речовинами;
  • наявність серед особистих речей шприців, голок, гумових джгутів, таблеток, наркотичних речовин;
  • поява у лексиконі нових жаргонних слів;
  • наявність слідів від ін’єкцій на будь-яких частинах тіла, особливо на передпліччі;
  • розлади сну (безсоння або надзвичайно тривалий сон, сон удень, важке пробудження і засинання, тяжкий сон);
  • розлади апетиту (різке підвищення апетиту або його відсутність, вживання значної кількості солодощів, поява надзвичайної спраги);
  • зміни розміру зіниць (зіниці різко розширені або звужені до розміру булавкової головки) та кольору шкіри (різко бліда, сірувата).

Визначити, чи вживає людина ПАР, можна із використанням експрес-тестів, які продають в аптеці. Для такого тестування потрібен зразок сечі або слини і можна не звертатися до спеціалізованої клініки. Існують тести на один або кілька ПАР, проте варто пам’ятати, що вони можуть давати як хибнопозитивні, так і хибнонегативні результати, і що визначення того, чи вживала особа ПАР, залежить від тривалості перебування певної речовини в організмі людини, частоти вживання тощо. Так, деякі речовини неможливо виявити вже через кілька днів після вживання, особливо якщо людина вживає їх епізодично, а не постійно.

Ефективна наркополітика

Наркополітика держави є одним з найбільш важливих чинників, що впливають на ситуацію із вживанням наркотиків і, зокрема, на доступ осіб, які зловживають або мають залежність, до програм зменшення шкоди та лікування. Доведено, що війна з наркотиками чи політика «нульової терпимості», ідея якої полягає у повному викорененні наркотиків та боротьбі з людьми, які їх вживають, не є ефективною.

Зокрема, війна з наркотиками та політика «нульової толерантності» призводять до:

  • розростання кримінальної інфраструктури — успішна операція проти одного наркоугруповання призводить до сплеску насильства нових угруповань у боротьбі за вакантну територію, залучення нових дилерів, переміщення місця нелегального виробництва наркотиків;
  • неефективності витрат на правоохоронні, судові, каральні заходи та, як результат, зменшення витрат на профілактику вживання наркотичних речовин та лікування осіб, які мають залежність;
  • маргіналізації наркоспоживачів та стрімкого поширення ВІЛ, ВГС через ін’єкційне вживання наркотиків;
  • ускладнення доступу до наркотичних лікарських засобів, які призначають з медичною метою, наприклад, для знеболення.

Ефективна наркополітика базується на таких принципах:

1) інвестування коштів у здоров’я (профілактика, зниження шкоди, лікування) та громадську безпеку як основи сучасної наркополітики;

2) забезпечення вільного доступу до життєво необхідного лікування (опіоїдні анальгетики, препарати замісної підтримувальної терапії тощо);

3) припинення криміналізації та позбавлення свободи людей, які вживають наркотики, оскільки залежні особи насамперед хворі, а не злочинці;

4) переорієнтація дій правоохоронних органів на боротьбу з організованою злочинністю (зосередження ресурсів на найбільш руйнівних та насильницьких елементах наркобізнесу, а не тих, хто перебуває на найнижчій сходинці ієрархії, — дрібних дилерах);

5) регулювання та контроль наркоринку (обігу наркотичних препаратів) силами держави (ліцензування, квоти, рецептурний відпуск, віковий доступ, маркетинг тощо);

6) використання нових критеріїв ефективності наркополітики — зниження негативних наслідків уживання наркотиків (передозування, поширення соціально небезпечних хвороб, насильства тощо) на противагу гектарам знищених полів незаконно культивованих рослин, вазі конфіскованих наркотиків, кількості ув’язнених за злочини, пов’язані з уживанням/зберіганням/поширенням наркотиків.

Підходи до лікування

Важливо розуміти, що залежність від ПАР є хронічною недугою, а не гострим станом, а отже підходи до лікування мають враховувати особливості перебігу саме хронічних захворювань.

Отож слід пам’ятати про особливості лікування хронічних хвороб:

  • такі недуги часто мають рецидиви, що не свідчить про неефективність лікування, а є природним перебігом захворювання;
  • основною метою лікування є мінімізація негативних наслідків захворювання та контроль за проявами недуги, оскільки повне одужання часто є неможливим (на відміну від гострого стану);
  • лікування хронічних захворювань часто є пожиттєвим і не обмежене у часі, єдиним критерієм для зупинки терапії є стан хворого, а не її тривалість (лікування гострого стану завжди обмежене у часі);
  • пацієнт є активним учасником і партнером лікування, і від ефективної взаємодії між лікарем і пацієнтом залежить успіх терапії.

Національний інститут США з питань зловживання наркотиками (NIDA) сформулював ключові правила лікування наркотичної залежності:

1) залежність — це складне, хронічне захворювання, що порушує функціонування головного мозку і поведінку людини, але піддається лікуванню;

2) не існує єдиного методу лікування, що годився би для всіх;

3) лікування має бути легкодоступним (бажано отримання лікування одразу після звернення по нього);

4) ефективна терапія спрямована на безліч потреб пацієнта (лікування інших психічних захворювань, сприяння у залагодженні соціальних проблем), а не тільки на споживання наркотиків;

5) ефективність лікування дуже залежить від його адекватної тривалості;

6) поведінкова терапія, зокрема індивідуальне, сімейне або групове консультування, є найбільш поширеною формою лікування наркозалежності;

7) медикаменти є важливим елементом лікування для багатьох пацієнтів, особливо в поєднанні з консультуванням та іншими поведінковими терапіями;

8) план лікування і ведення пацієнта слід постійно оцінювати і змінювати за потреби для забезпечення його відповідності;

9) багато наркозалежних мають інші психічні розлади (коморбідні стани);

10) медична допомога у разі детоксикації є лише першою стадією лікування залежності й сама собою мало що змінює у випадку тривалого зловживання наркотиками;

11) лікування не обов’язково має бути добровільним, щоби бути ефективним;

12) під час лікування слід постійно контролювати споживання наркотиків, оскільки рецидиви справді можливі;

13) програми лікування мають передбачати тестування пацієнтів на наявність ВІЛ/СНІДу, гепатитів B і C, туберкульозу та інших інфекційних захворювань, а також забезпечувати цільове консультування щодо зниження ризикованої поведінки.

Існує багато методів лікування людей, котрі мають психічні та поведінкові розлади внаслідок уживання опіоїдів, проте лише незначна частина з них має доказову ефективність.

Фармакотерапія за психічних і поведінкових розладів унаслідок вживання опіоїдів поділяється на такі категорії:

  • лікування станів інтоксикації або відміни;
  • підтримувальна терапія агоністами опіоїдів;
  • терапія антагоністами опіоїдів;
  • лікування супутніх психічних захворювань.

Разом із медикаментозним лікуванням пацієнтам надають психосоціальну підтримку. Серед заходів такої підтримки доведену ефективність мають:

  • когнітивно-поведінкова терапія (КПТ);
  • профілактика рецидивів;
  • мотиваційне інтерв’ю;
  • короткочасні втручання (brief interventions).

Участь у групах самодопомоги розглядають як додатковий метод, вона не має доказової ефективності, якщо застосовується самостійно.

Наданню психосоціальних послуг має передувати оцінювання соціального статусу та проблем пацієнта (відсутність житла, безробіття, фінансові проблеми, негаразди у стосунках тощо).

ЗАМІСНА ПІДТРИМУВАЛЬНА ТЕРАПІЯ (ЗПТ)

Замісна підтримувальна терапія (ЗПТ) є визнаним у світі та найбільш економічно ефективним методом лікування осіб із психічними та поведінковими розладами внаслідок вживання опіоїдів.

Зазвичай для ЗПТ використовують препарати метадону гідрохлорид (methadone hydrochloride) та бупренорфіну гідрохлорид (buprenorphine hydrochloride). Проте в окремих країнах можуть застосовувати медичний героїн або комбінацію бупренорфіну з налоксоном.

У 2005 р. Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) додала обидва препарати до свого Базового переліку основних лікарських засобів, а 2009 р. випустила настанови, де всім країнам рекомендовано зробити ЗПТ основним напрямком лікування людей, що мають залежність від опіоїдів.

Включення метадону та бупренорфіну до переліку основних лікарських засобів свідчить про доведену ефективність та безпечність зазначених препаратів.

Метадон — синтетичний препарат опійної групи, що є nu-агоністом опіоїдів. Метадон є опіоїдним агоністом повільної дії, який приймають перорально, тож він поступово потрапляє в мозок, із мінімальним ефектом ейфорії, що виникає після введення іншими шляхами, і водночас запобігає виникненню симптомів абстиненції.

Бупренорфін є напівсинтетичним опіоїдом, отриманим з алкалоїду морфіну. Бупренорфін є частковим агоністом і характеризується як агоністичною (подібною до опіатів), так і антагоністичною (блокує дію опіоїдів) активністю щодо опіоїдних рецепторів. Використання бупренорфіну для ЗПТ дає змогу пацієнтам, які перебувають на стадії відміни опіоїдів, мінімізувати симптоми відміни. Крім того, якщо його регулярно приймати як підтримувальний препарат, бупренорфін зазвичай знижує тягу до незаконних опіоїдів у людей, котрі фізично залежать від опіоїдів.

Лікування осіб, які мають залежність від опіоїдів, із використанням препаратів ЗПТ має довгу історію. Так, метадон використовують у світі з 1960 р., бупренорфін — з 1976. За тривалий час використання здійснено чимало досліджень з метою оцінити ефективність такого виду лікування.

Доведено, що участь у програмі ЗПТ має значні переваги як для самого хворого, так і для суспільства загалом, оскільки дає змогу:

  • зменшити вживання заборонених опіоїдів;
  • знизити рівень злочинності, пов’язаної зокрема з потребою здобуття коштів на придбання нелегальних наркотиків;
  • зменшити смертність у результаті передозувань та передчасну смертність, що пов’язана із вживанням наркотиків (серцево-судинні захворювання, сепсис тощо);
  • покращити соціальне функціонування (працевлаштування, відновлення зв’язків, батьківських обов’язків тощо);
  • зменшити ризиковану поведінку, пов’язану з поширенням ВІЛ-інфекції, гепатитів B і C серед людей, які вживають наркотики ін’єкційно, покращити профілактику передавання ВІЛ від матері до дитини;
  • створити умови для ефективного лікування СНІДу, ТБ і супутніх захворювань (сепсис, гнійні інфекції, гепатити В і С, трофічні виразки, флебіти);
  • покращити соматичне здоров’я пацієнтів.

У країнах, де епідемія ВІЛ/СНІДу поширюється насамперед завдяки ін’єкційному споживанню наркотиків, головним чинником, що може вплинути на її зупинення, є лікування наркозалежності з використанням препаратів ЗПТ.

Умови ефективності ЗПТ

ЗПТ є одним з найбільш ефективних методів лікування осіб із психічними та поведінковими розладами внаслідок вживання опіоїдів. При цьому на ефективність програми впливають певні чинники:

  • правильність призначення препарату (діагноз (МКХ-10) «синдром залежності від опіоїдів»);
  • правильність призначеної дози (врахування індивідуальних потреб, дотримання принципу призначення низьких початкових доз та високих підтримувальних, дотримання рекомендацій щодо терапевтично ефективних доз);
  • безперервне і тривале лікування (відсутність обмежень щодо строку лікування, включно із можливістю довічного лікування з огляду на розуміння залежності не як гострого стану, а як хронічної хвороби);
  • поєднання фармакологічного лікування із заходами психосоціального супроводу;
  • доступність лікування у зв’язку з коморбідними станами (зв’язки зі службами ВІЛ, ТБ, інтеграція послуг тощо).

Окрім своєї ефективності у попередженні ВІЛ-інфекції, ЗПТ також знижує ризики інфікування гепатитом С, підвищує прихильність до лікування ВІЛ та зменшує ризики передозування. Багато споживачів ін’єкційних наркотиків вперше вступають у контакт з медичними працівниками за допомогою програм ЗПТ, а потім вже отримують доступ до інших медичних послуг.

Статистика

В Україні програму ЗПТ впроваджують із 2004 р., а з 2017 р. її повністю фінансує держава.

За оцінними даними біоповедінкового дослідження, в України налічується 317 000 людей, які вживають наркотики ін’єкційно. З них 200 661 — споживачі опіоїдів (63,3% від загальної кількості ЛВНІ), 38 674 (12,2%) — споживачі стимуляторів та 77 665 (24,5%) — споживачі одночасно кількох наркотичних речовин.

Відповідно до міжнародних рекомендацій (ВООЗ, ЮНЕЙДС), ЗПТ має охоплювати не менше 35% хворих, особливо для країн з високим тягарем ВІЛ/СНІДу, тоді як в Україні програма ЗПТ охоплює 5,8% від оцінної чисельності споживачів опіоїдів.

Замісна підтримувальна терапія не є панацеєю від наркотичної залежності — це лікування хронічного захворювання. Деякі пацієнти програми можуть потребувати терапії впродовж багатьох років, а хтось — протягом усього життя.

ЗМЕНШЕННЯ ШКОДИ

Програми зменшення шкоди (ЗШ) спрямовані на запобігання поширенню ВІЛ і зниження шкоди, пов’язаної із вживанням психоактивних речовин, особливо ін’єкційних наркотиків.

Концепцію зменшення шкоди впроваджують із початку епідемії ВІЛ у 1980-х рр.: тоді працівники сфери охорони здоров’я та соціальні працівники почали видавати чисті шприци людям, які вживають наркотики ін’єкційно, передусім аби знизити шкоду від уживання ПАР.

Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ), Управління Організації Об’єднаних Націй з наркотиків і злочинності (ЮНОДК) і Об’єднана програма ООН з ВІЛ/СНІДу (ЮНЕЙДС) рекомендують впроваджувати програми зменшення шкоди як метод профілактики, лікування та догляду у зв’язку з ВІЛ для людей, які вживають ін’єкційні наркотики.

До комплексу профілактичних послуг належать:

  • програма обміну/видачі шприців (для більшої доступності чисті шприци краще видавати, а не обмінювати);
  • програма замісної підтримувальної терапії та інші види лікування наркозалежності;
  • тестування на ВІЛ та консультування, доступ до антиретровірусної терапії (АРТ);
  • профілактика і лікування захворювань, що передаються статевим шляхом (ЗПСШ);
  • програма видачі презервативів для людей, які вживають наркотики ін’єкційно, та їхніх сексуальних партнерів;
  • адресна інформація, навчання і комунікація для людей, які вживають наркотики ін’єкційно, та їхніх сексуальних партнерів;
  • профілактика, вакцинація, діагностика та лікування вірусних гепатитів;
  • діагностика і лікування туберкульозу (ТБ).

Ефективність програм зменшення шкоди доведено в усьому світі. Так, завдяки впровадженню перших таких програм у Швейцарії, Великобританії та Австралії вдалося знизити кількість нових випадків ВІЛ-інфекції серед людей, які вживають наркотики ін’єкційно, майже до нуля.

З 2008 р. в Україні таким чином вдалося більш ніж удвічі зменшити поширеність ВІЛ серед ЛВНІ — із 42% до близько 20% у 2015 р. Для порівняння: на Філіппінах, де програми зменшення шкоди практично не реалізують, поширеність ВІЛ серед людей, які вживають наркотики ін’єкційно, збільшилася з 1% в 2008 р. до 29% в 2015 р.

Етичні принципи зменшення шкоди:

  • анонімність і конфіденційність клієнта;
  • терпимість до способу життя клієнта;
  • толерантність і гуманність;
  • робота в умовах, зручних для клієнта (місце і час зустрічі обирає клієнт);
  • профілактика ВІЛ-інфекції є пріоритетом стратегії зменшення шкоди.

Одним з головних положень стратегії зменшення шкоди є принцип, що не можна нікому відмовляти в допомозі (наприклад, медичній) лише тому, що людина схильна до ризикованої поведінки або відрізняється своїм способом життя від більшості членів соціуму.

П’ять принципів зменшення шкоди від уживання наркотиків з метою профілактики інфікування ВІЛ і вірусними гепатитами:

1) не починай вживати наркотики взагалі;

2) якщо почав уживати, то не вживай їх ін’єкційно;

3) якщо почав уживати ін’єкційні наркотики, то кожну ін’єкцію роби новими стерильними шприцом і голкою та нікому не передавай їх для повторного використання;

4) якщо у тебе немає можливості для кожної ін’єкції користуватися новими стерильними шприцом і голкою, то використовуй свої власні шприц і голку повторно (попередньо промий їх дезінфекційним розчином), але не користуйся чужим нестерильним інструментарієм;

5) якщо користуєшся чужим нестерильним ін’єкційним інструментарієм, то обов’язково дезінфікуй його перед використанням.

Види програм зменшення шкоди

Програма обміну та видачі голок і шприців (ПОШ). ПОШ дають змогу ЛВНІ отримувати нові стерильні голки та інші приналежності для вживання наркотиків ін’єкційно за невелику плату чи безкоштовно, щоб знизити ризик зараження ВІЛ та вірусними гепатитами.

У 2018 р. ПОШ були доступні у 86 країнах світу.

ПОШ також можуть слугувати початком для інших інтервенцій із боротьби з ВІЛ. Люди, які вживають ін’єкційні наркотики, мають змогу отримати послуги інших програм зменшення шкоди, таких як ЗПТ, тестування на ВІЛ та консультування, а також лікування від ВІЛ, туберкульозу та вірусних гепатитів.

Замісна підтримувальна терапія. ЗПТ — це практика заміни нелегального наркотику (як-от героїн) лікарськими препаратами (метадон чи бупренорфін).

У 2018 р. 86 країн застосовували ЗПТ для лікування людей, які вживають наркотики (опіати). Програма ЗПТ має доведену ефективність у зниженні споживання ін’єкційних наркотиків та обмежує ризик передавання ВІЛ. Також було з’ясовано, що ЗПТ покращує доступ і прихильність до АРТ, зменшує випадки передозування і пов’язаної з ним смертності, знижує злочинну активність і загалом поліпшує фізичне та психічне здоров’я людей, котрі вживають ін’єкційні наркотики.

Кімнати безпечного вживання. Кімнати для споживання наркотиків дають змогу людям, які вживають наркотики ін’єкційно, вводити їх у безпечних умовах. Вони уможливлюють негайне реагування на передозування і знижують поширення захворювань, що передаються через кров, таких як ВІЛ та вірусні гепатити, завдяки доступу до стерильного ін’єкційного обладнання та навчання методам безпечної ін’єкції.

Профілактика передозувань. За статистикою UNODC, у 2018 р. 167 750 смертей у світі були безпосередньо пов’язані з уживанням наркотиків, 76% з них були спричинені вживанням опіоїдів.

Останніми роками в деяких регіонах значно збільшилася кількість людей, котрі вмирають від передозування наркотиками. Багато в чому це пов’язано зі швидким поширенням вживання опіоїдів у Північній Америці, хоча показники передозування також зростають і в Західній Європі.

У США був зафіксований найшвидший в історії щорічний підйом смертності від передозування: 21% з 2015 до 2016 р. У Канаді також різко почастішали випадки смерті від передозування опіоїдами.

В Україні було реалізовано кілька програм з використання налоксону, учасників яких навчали використовувати налоксон у домашніх умовах. Також було роздано комплекти для людей, котрі вживають наркотики, зокрема опіоїди, та інших осіб, які можуть бути свідками передозування.

Ініціативи щодо зниження шкоди для стимуляторів амфетамінового ряду (САР). В останні роки значно збільшилося використання заборонених стимуляторів, зокрема амфетаміну, метамфетаміну та кокаїну.

Стимулятори амфетамінового ряду (САР) спричиняють підвищений статевий потяг, що призводить до частішого практикування незахищеного сексу серед людей, які приймають ці наркотики. У результаті в деяких країнах зростає ризик передавання ВІЛ статевим шляхом унаслідок вживання наркотиків, особливо серед чоловіків, котрі мають секс із чоловіками (ЧСЧ), трансгендерних людей і секс-працівників. Дедалі популярнішою стає субкультура вечірок «хімічного сексу» серед ЧСЧ у Європі, Азії та Північній Америці, на яких САР та інші речовини застосовують для полегшення, посилення і подовження статевих зносин з кількома партнерами.

Заходи, спрямовані на усунення шкоди, пов’язаної з використанням стимуляторів, включають послуги з перевірки наркотиків, психосоціальну підтримку, розповсюдження презервативів та чистого інструментарію для вживання наркотиків, поширення інформації про інфекції, що передаються статевим шляхом.

Водночас програми зниження шкоди від уживання САР, як правило, є самостійними проектами, багато з яких не задокументовано, а отже докази їхнього впливу обмежені.